|
У будь-якій демократичній державі є політична еліта (її завжди складають керівний прошарок або керівна еліта - організована меншість і опозиційна контреліта, що домагається влади) і маси. Для демократичного суспільства чи не найголовнішою проблемою є формування найбільш результативної, корисної для мас і тією чи тією мірою підконтрольної їм керівної еліти. Це досягається пошуками та запровадженням таких демократичних інститутів, що забезпечують широке соціальне представництво керівного прошарку, його вчасне якісне оновлення, запобігання його олігархізації і разом з тим відчуження від мас та перетворення в замкнену панівну привілейовану касту.
В Україні, де була проголошена державна незалежність через кілька днів після невдалого військово-партійного путчу у колишньому СРСР у серпні 1991 року, стан вирішення цієї проблеми залишається майже таким самим, як і тоді, коли існувала монократична влада КПРС. Тому, скажімо, цілком природно, що тут і досі триває небачене за масштабами пограбування мас та насильство над ними цією організованою меншістю. Насильство у найпрямішому сенсі, тобто завдання колосальних матеріальних збитків та шкоди більшості людей, їхньому фізичному та моральному здоров'ю. Але якщо у сталінсько-брежнєвському варіанті політичної системи леґітимність насильства з боку еліти здійснювалась за допомогою ідеологічного міфа про "світле комуністичне майбутнє", то після 1991 р. для цього активно використовується (і тим самим дискредитується) ідея "розбудови незалежної демократичної держави".
|
На уровень вверх
Купить