|
У цей час у більшості сучасних країн миру встановилися авторитарні політичні порядки. Причому чимало вчених, як у минулому, так й у сьогоденні досить позитивно оцінювали й оцінюють даний тип організації влади. Так, ще в XVIII в. французькі мислителі Ж. Де Местр і Л. де Бональд, розглядаючи авторитет як стрижень державного порядку, бачили в ньому альтернативу хаосу, спосіб установлення рівноваги між групами, що борються в суспільстві. Іспанець Д. Кортес бачив в авторитарному політичному порядку, що забезпечує святість покори, умова згуртованості нації, держави й суспільства. О. Шпенглер також уважав, що, на відміну від лібералізму, що породжує анархію, авторитаризм виховує дисципліну й установлює в суспільстві необхідну ієрархію. Багато вчених і політики розглядають даний тип володарювання як найбільше оптимальна форма політичного забезпечення переходу відсталих країн до сучасної демократії.
Багатство й розмаїтість авторитарних політичних систем, по суті являючих проміжним типом між демократією й тоталітаризмом, обумовили й ряд універсальних, принципових відмітних рис цих політичних порядків.
У самому загальному виді за авторитаризмом закріпився вигляд системи твердого політичного правління, що постійно використає примусові й силові методи для регулювання основних соціальних процесів. У чинність цього найважливішими політичними інститутами в суспільстві є дисциплінарні структури держави: його силові органи (армія, поліція, спецслужби), а дорівнює й відповідні їм кошти забезпечення політичної стабільності (в'язниці, концентраційні табори, превентивні затримки, групові й масові репресії, механізми твердого контролю за поводженням громадян). При такому стилі володарювання опозиція виключається не тільки зі сфери прийняття рішень, але й політичного життя в цілому. Вибори або інші процедури, спрямовані на виявлення суспільної думки, сподівань і запитів громадян, або відсутні, або використаються сугубо формально.
Блокуючи зв'язки з масами, авторитаризм (за винятком своїх харизматичних форм правління) втрачає можливість використання підтримки населення для зміцнення правлячого режиму. Однак влада, що не опирається, на розуміння запитів широких соціальних кіл, як правило, виявляється нездатної створювати політичні порядки, які виражали б суспільні запити. Орієнтуючись при проведенні державної політики тільки на вузькі інтереси правлячої верстви, авторитаризм використовує у відносинах з населенням методи патронування й контролю над його ініціативами. Тому авторитарна влада здатна забезпечити лише примусову легітимність. Але настільки обмежена у своїх можливостях суспільна підтримка звужує для режиму можливості політичного маневру, гнучкого й оперативного керування в умовах складних політичних криз і конфліктів.
Стійке ігнорування суспільної думки, формування державної політики без залучення громадськості в більшості випадків роблять авторитарну владу нездатної створити які-небудь серйозні стимули для соціальної ініціативи населення. Правда, за рахунок примусової мобілізації окремі режими (наприклад, Піночет у Чилі в 70-х рр.) можуть у короткі історичні періоди викликати до життя високу цивільну активність населення. Однак у більшості випадків авторитаризм знищує ініціативу громадськості як джерело економічного росту й неминуче веде до падіння ефективності правління, низкою господарської результативності влади.
Вузькість соціальної опори влади, що робить ставку на примус й ізоляцію суспільної думки від центрів влади, проявляється й у практичній бездіяльності ідеологічних інструментів. Замість систематичного використання ідеологічних доктрин, здатних стимулювати суспільна думка, забезпечувати участь громадян у політичному й соціальному житті, авторитарно правлячої е
|
|
1. А. И. Соловйов: "Політологія", Москва, 2001 р.;
2. Василик М.А.: "Політологія", Санкт-Петербург, 2002 р.;
3. Решетников С.В.: "Введення в політологію", Москва, 2001 р.;
4. Диденко А.А.: Політологія й філософія", Київ, 2003 р.;
5. "Політологія (конспект лекцій)" М. "Видавництво ПРІОР", 2001 р.
|
На уровень вверх
Купить