Вступ
Розвиток ринку нерухомості є гарантією реалізації основного конституційного права громадян – права приватної власності, права мати майно у власності: володіти, користуватися і розпоряджатися ним на свій розсуд.
Питання права власності на житло регулюються статтями 379-385 Цивільного кодексу України. Згідно яких поняття житла визначається таким терміном – житло фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Актуальність теми. Право особи на житло полягає в її можливості мати у власності чи отримувати за договором найму з державного фонду житло, а також право користуватися житлом та вимагати від уповнова¬жених органів реалізації цього права в повному обсязі. Купівля-продаж майна здійснюється шляхом укладення відповідного договору. Залежно від того, що є предметом договору купівлі-продажу, він може бути укладеним як в усній, так і в письмовій (простій чи нотаріальній) формі. Випадки, коли угода має бути укладена в письмовій формі або посвідчена в нотаріальному порядку, прямо зазначені в законі. При цьому договір купівлі-продажу, під час оформлення якого не додержано обов'язкової нотаріальної форми, якщо таку форму встановлено законом, вважається недійсним з моменту його укладення (ст.657 Цивільного кодексу).
За договором купівлі-продажу продавець передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність покупцю, а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).
Об’єктом дослідження виступає догів купівля – продажу житла.
Метою дослідження є визначення особливостей правового регулювання купівлі – продажу житла в України.
Відповідно до мети, завдання дослідження полягають у:
? встановленні загальних засад правового регулювання договірних відносин на використання майнових прав на об'єкти житла, також захисту зазначених прав;
? аналізі сучасних тенденцій у сфері правового забезпечення права власності на житло та реалізації права купівлі- продажу житла.
1. Нерухоме майно
Нерухоме майно – це один із найважливіших засобів здійснення підприємницької діяльності. Визначальним моментом у розвитку правового регулювання зазначених об’єктів став перехід від закріпленої у законодавстві виключної державної власності на них до визнання множинності форм власності, які захищаються законом в однаковій мірі.
Трансформація угод із нерухомим майном здійснювалася також шляхом розширення кола об’єктів нерухомості, що залучаються до цивільного обігу. Це спричинило виділення окремих видів правочинів. Так, Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-ІІІ (далі – ЗК України) увів земельні ділянки у сферу цивільного обігу як об’єкти нерухомості, щодо яких можуть вчинятися різні види правочинів (купівлі-продажу, оренди, міни, дарування, іпотеки, спадкування тощо).
Розвиток ринку нерухомості є гарантією реалізації основного конституційного права громадян – права приватної власності, права мати майно у власності: володіти, користуватися і розпоряджатися ним на свій розсуд.
На сьогодні договір оренди є одним із найбільш поширених договорів, які укладаються щодо нерухомого майна.
У результаті здійснення величезної кількості орендних угод із нерухомістю виникає безліч найрізноманітніших суперечок у цій галузі. Причиною таких суперечок є як нерозуміння суб’єктами цивільного обігу правового статусу нерухомого майна, так і недосконалість сучасного нормативно-правового регулювання у даній сфері. Такий стан речей призводить до розширення і збільшення ролі і значення судової практики розгляду спорів, пов’язаних із застосуванням норм цивільного законодавства про оренду нерухомого майна.
Усе це обумовлює необхідність вивчення і вдосконалення теорії і практики використання правових норм у сфері відносин, пов’язаних із орендою нерухомості.
|