В ході історико-філософського аналізу виділено три радикально відмінних етапи еволюції проблеми самореалізації особистості.
Перший етап включає розвиток проблеми у філософських школах Давнього Сходу, Античності та Середньовіччя, в яких діяльність людини розглядалась як засіб самореалізації Абсолюту, а самореалізація окремого індивіда виступала спробою довести себе до цього ідеалу.
Філософи епохи Відродження здійснили поворот світогляду до самоцінності діяльності окремої особистості, що визначає якісну відмінність другого етапу еволюції поглядів на проблему особистісної самореалізації. Погляди мислителів періоду від Нового часу до кінця ХІХ століття об'єднує розв'язання проблеми самореалізації особистості в контексті творчої діяльності.
Третій етап розвитку проблеми самореалізації особистості починається біфуркацією шляхів її вирішення, що проявилося не тільки в розгалуженні поглядів відповідно філософській антропології, екзистенціалізму та персоналізму ХХ століття, а і в радикальній відмінності шляху розв'язання даної проблеми в радянській філософії від західноєвропейських течій. Якщо представники останніх продовжують вирішувати проблему особистості в контексті відношення людського буття до трансценденції, то у вітчизняній філософії радянського періоду самореалізація окремої особистості виявляється підкореною інтересам суспільства.
Наслідком ретроспективного тлумачення принципу природноісторичного характеру розвитку суспільства і особистості було домінування лінійного світобачення в радянській філософії.
Розглянутий радянськими філософами діяльнісний підхід до розуміння сутності людини, з одного боку, зіграв позитивну роль у дослідженні екзистенціальних проблем, з іншого - неправомірно звузив детермінанти розвитку і розгортання сутнісних сил людини, звівши їх до слідування керівній ідеології. Показано, що вже в 70-80-х рр. ХХ століття стало очевидним, що неможливо і не має сенсу робити людей однаковими і що світогляд від того часу повернувся до розуміння самоцінності індивідуального життєвого світу.
|